Під час регіональної (не)конференції EdCamp Ukraine в Станиці Луганській ми поспілкувалися з ексміністеркою освіти й науки Лілією Гриневич: як змінилася освіта за роки незалежності України, які загрози є у базовій освіті для Нової української школи (НУШ) та соціально-емоційного навчання. А також поговорили про навчання на прифронтових територіях та підвищення кваліфікації вчителів.
Спільнота відповідального вчительства дедалі збільшується в Україні, нині міні-EdCamp’и відбуваються в різних регіонах країни. Чому Ви вирішили відвідати подію у Станиці Луганській?
Передусім EdCamp — це платформа, на яку з’їжджаються агенти змін в українській школі. Для мене дуже важлива зустріч із цими учителями, керівниками освітніх закладів. Подискутувати про проблеми, спричинитися до їхнього натхнення та мотивації — велика радість. Від них залежить, чи буде трансформуватися українська освіта, як запроваджуватиметься Нова українська школа.
EdCamp відбувається у Станиці Луганській — громаді, яка межує з окупованою територією. Для нас надважливо, щоб тут передусім ми мали якісну українську освіту, бо вона є вітриною для тимчасово непідконтрольних територій. Не секрет, що багато людей з окупованих територій намагаються тут екстернатом здобути українську освіту.
Лілія Гриневич під час сесії запитань на EdCamp’у в Станиці Луганській.
Після здобуття незалежності Україна фактично успадкувала систему освіти радянського зразка. Було декілька спроб її реформувати, але більшість не вдалися. Цього року Україна святкує 30-річчя Незалежності. На Вашу думку, якими є ключові здобутки освіти за цей час у нашій країні?
Хоча деякі атавізми радянської освіти залишилися, насправді ми пережили глобальні, важкі та складні зміни. Спочатку було важливо трансформувати зміст освіти, зробити його україноцентричним, бо підручники були сповнені радянських штампів. І вся радянська система освіти була спрямована на одне: виховати посереднього громадянина, який не має національності.
Потрібно було заповнити прогалини у вивченні української історії, створити підручники нового змісту. Я вважаю, що в 1990-х роках багато над цим працювали. Те саме стосується державної української мови в школах. Коли ми здобули незалежність, українською мовою навчалося менш як 50 % учнів. Уже на початку 2000-х — 85 %. А зараз практично всі школярі навчаються українською, за винятком шкіл із мовою національних меншин. Тож державницька українізація відбувалася. І це досягнення.
Залишалася велика проблема корупції в освіті, зокрема при вступі до вищих навчальних закладів. Я вважаю поворотним моментом запровадження зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО). Сьогодні воно визнається соціологічними дослідженнями однією з найуспішніших реформ. З точки зору доброчесності, жоден випускник школи не може попасти до вишу за хабар або через дзвінок батьків. Для сучасних молодих людей вже є нормою вступити до вишу за рівнем знань.
Ми минули етап переходу до 12-річної освіти. На жаль, цю реформу згорнули за часів міністра освіти та науки Дмитра Табачника. Що таке 12-й рік шкільної освіти? Це великі інвестиції: у шкільну систему, в учителів, у дітей. На той момент їх не захотіли робити.
У 2016 році розпочалася реформа — Нова українська школа, що зробить освіту відповідною для успішної реалізації та життя у XXI сторіччі. Школа перестала бути місцем, куди діти ходять лише за знаннями, адже зараз їх можна здобувати з багатьох джерел. Ідеться про школу компетентностей: це не тільки знання, а вміння їх застосувати, система цінностей, щоби дитина могла розв'язувати складні проблеми, критично мислити, вміти стабілізувати емоційний стан, бути життєстійкою. Цьому навчити значно складніше, і про це якраз — Нова українська школа.
У системі вищої освіти є низка здобутків. Ми стали частиною європейського освітнього простору, долучилися до Болонського процесу: наші дипломи почали визнавати. Новий закон «Про вищу освіту» від 2014 року забезпечив академічну автономію університетам, дав можливість створювати програми подвійних дипломів. Провідні українські університети, де якісна освіта, користуються цими можливостями. Із професійно-технічною освітою багато працюють: зараз оновлюється база, модернізується обладнання, створюються програми дуальної освіти.
Надзвичайно важливо зберегти здобутки дошкільної та позашкільної освіти, бо настільки інституціалізованих, розвинутих, як в Україні, їх немає в багатьох країнах світу. У дошкіллі треба оновити зміст освіти та зробити його орієнтованим на життєві навички дітей, готовності їх до НУШ. Часто після реформи децентралізації громади готові закривати позашкільні заклади. Цього не можна допустити, адже це шанс для дітей розвивати свої таланти.
Чим іще НУШ відрізняється від інших реформ?
Способом її впровадження. Це реформа, під яку йдуть інвестиції та під яку був розроблений конкретний план. Це міф, коли хтось хоче провести реформу без інвестицій. У 2017 році ми підняли на 50 % заробітну плату вчителям, а впродовж трьох років вона зросла в цілому на 90 %. Зараз це теж мало, тож динаміка зростання заробітної плати повинна весь час підтримуватися, у вчителя необхідно інвестувати.
Ми розробили цільові субвенції, які йдуть до громад для обладнання простору в класах, які вчаться за принципами НУШ. Ми оновили зміст освіти, і зараз початкова школа навчається за новим держстандартом. Уже прийнятий державний стандарт для базової освіти. Ми в реформі дали можливість дітям з особливими потребами вийти з дому, бо вони були на індивідуальному навчанні, ізольовані від соціуму, або в спеціальних школах-інтернатах. А зараз значна частина цих дітей перебуває поряд з однолітками на інклюзивному навчанні. Це великі інвестиції, є субвенція на інклюзивну освіту в громадах, створена мережа інклюзивно-ресурсних центрів.
В Україні не є поширеною практика, що наступний уряд підтримує ініціативи попередників, а не скасовує їх. Як вважаєте: чи може згорнутися реформа НУШ?
Освітні реформи — довготривалі, це біг на довгу дистанцію. Вони мають мати певну стабільність, тривалість. Ми побачимо випускника Нової української школи, який має бути цілісною особистістю, новатором у 2030 році. А щоби це відбулося, кожен уряд мусить продовжувати реформу. Поки що учителі-предметники, які працюють у середній школі, не надто знайомі з НУШ, але є велике ядро вчительства, що вже навчають за новим стандартом в початковій школі. Це люди, які пройшли цільове підвищення кваліфікації, батьки, що побачили різницю: як навчали їх самих та як навчаються їхні діти. Тому я вважаю, що навколо Нової української школи вже є спільнота, завдяки якій реформу дуже складно політично згорнути.
Але є інша загроза: реформу можна просто недостатньо фінансувати. Як було торік, коли забрали гроші на підвищення кваліфікації вчителів у ковідний фонд, а потім ці кошти віддали на будівництво доріг. Виявляються нові виклики, зокрема освіти під час пандемії. Тож треба правильно корегувати план упровадження реформи.
Поговорімо про Державний стандарт базової середньої освіти та Професійний стандарт вчителя закладу загальної середньої освіти. Вони розроблялися при Вас і затверджені за теперішнього керівництва МОН. Наскільки Ви задоволені документами? Що вважаєте найбільшим здобутком стандартів і чого їм бракує?
Стандарти пишуться не керівниками в міністерстві, а великими творчими групами науковців та практиків. Найважливіше — визначити загальну мету, що повинно бути закладено. І я вважаю, що Державні стандарти початкової та базової освіти відповідають цій загальній меті та вимогам НУШ. Важливо, щоб ці документи були правильно впроваджені, щоб не була знівельована компонента соціально-емоційного навчання. Коли працюють вчителі-предметники, завжди є загроза, що м’які навички відійдуть на задній план, і продовжиться лише накопичення знань за предметом.
У нас прийнятий професійний стандарт вчителя: сучасний, розвивальний, компетентнісний. Але чи система підвищення кваліфікації відповідає цьому документу? Чи переорієнтувалися заклади вищої освіти, які готують вчителів, на цей професійний стандарт?
Кожен документ можна нескінченно вдосконалювати, але ми не маємо стільки часу. Реформа повинна рухатися, є певні етапи, які необхідно виконувати. Зараз маємо зосередитися на тому, щоб учителі й учительки зрозуміли, як працювати з цими стандартами. Документи розраховані на академічну свободу вчителя: освітяни можуть застосувати готову модельну програму або створити власну систему, як досягти навчальних результатів, виписаних у стандарті освіти. Але цей вибір, орієнтований на новий профстандарт, треба підтримувати за принципом «гроші за вчителем». Він прописаний у законодавстві, але поки що не реалізований. Тож корінь успіху або провалу стандартів полягає у їхньому правильному або неправильному впровадженні.
На Вашу думку, які сьогодні є ризики впровадження НУШ у середніх класах?
Якщо ми дивимося на якусь велику спільноту людей, важко скасувати криву Гауса: завжди є ті, хто взагалі не хочуть нічого змінювати. Їх щонайменше 10 %. Є також щонайменше 10 % тих, хто мають відкритий розум, сприймають зміни та готові працювати на них. І є 80 % тих, які чекають: а що буде далі. Тут важливо, щоби була політика чіткого впровадження нового, заохочення тих, хто це робить правильно, та нетерпимість щодо тих, хто не хоче нічого змінювати та залишає навчання традиційним. Традиційне — це навчання згори вниз, коли вчитель транслює інформацію, а учні повинні її відтворити. При цьому навички, виписані у стандарті освіти, нівелюються, вони не досягаються.
Найбільша загроза — якщо буде відбуватися мімікрія, підлаштовування: наче процес змінений, а насправді залишився старий. Тож найважливіше — підвищення кваліфікації педагогів. Якщо вчитель не має інструментарію, практико-орієнтованих завдань, не володіє методиками формування м’яких навичок, не може їх застосовувати, то і навчати дітей він буде без потрібних змін. У класичній системі підвищення кваліфікації такої пропозиції наразі не існує. Вона є лише в окремих провайдерів, зокрема з громадського сектора, які завдяки новому законодавству можуть надавати послуги з професійного розвитку. Але це надто маленький сектор для такої великої кількості вчителів.
Як пандемія вплинула та ще вплине на українську освіту, зокрема на викладання соціально-емоційних навичок?
Звісно, вона позначилася негативно, хоча є й позитивні моменти. Попередні результати дослідження, яке проводив Український центр оцінювання якості освіти, демонструють зниження успішності учнів порівняно з очним навчанням. До речі, в інших освітніх системах, де зробили вимірювання, також бачать спадання якості освіти. Це пов’язано з багатьма чинниками, зокрема психологічними, бо дитині важко організуватися вдома. В Україні не всі діти мають доступ до якісної освіти, а пандемія посилила різницю: не в кожній родині є гаджети для дистанційного навчання.
З другої сторони, дистанційне навчання осучаснює українську освіту. Педагоги, які боялися підходити до комп’ютера, змушені його опанувати, навчилися працювати на різних платформах та інтегруватися в дистанційний процес. Крім того, напрацювалися електронні ресурси, «Всеукраїнська школа онлайн», освітні матеріали та уроки, які розробляють творчі вчителі: ними можуть користуватися інші. Думаю, що й після завершення пандемії залишаться елементи змішаного навчання. Ми можемо використовувати електронні освітні ресурси, з якими діти знайомитимуться вдома в зручний час, а потім обговорювати питання з педагогом безпосередньо на уроці.
Дистанційне навчання та підвищення кваліфікації вчителів стають доступнішими. І в цьому позитив. Буде надзвичайно корисним, якщо на онлайн-платформі вчитель матиме інформацію про наявні курси підвищення кваліфікації, на основі самооцінювання за новим професійним стандартом, він може вибудувати власну траєкторію покращення професійних вмінь. Важливо, щоби вчитель був мотивований. Особливість дистанційного навчання — важко забезпечити зворотний зв'язок. Ви до кінця не розумієте: чи отримали люди по той бік екрану максимальну користь. Мають удосконалюватися інструменти оцінювання та доброчесності при дистанційному навчанні, водночас це не повинно гальмувати реформу.
На Вашу думку, яке місце соціально-емоційне навчання (СЕН) посідає в системі сучасної освіти та чому це важливо?
Соціально-емоційні, або так звані м’які навички, як підтверджують наукові дослідження, надзвичайно впливають на успішність самореалізації людини в особистому та професійному житті. Їм не приділялося в українській традиційній школі належної уваги. А за дистанційного навчання формування соціально-емоційних навичок, емпатії, є в найбільшій зоні ризику.
Ми робили аналітичний огляд можливостей впровадження СЕН і нарахували приблизно десять практик соціально-емоційного навчання в Україні. Але усі вони точкові — це пілотні проєкти, до яких залучені кілька десятків шкіл. Наприклад, різносторонній розвинений курс соціально-емоційного та етичного навчання (СЕЕН або SEE Learning) імплементується у 26-ти школах. EdCamp Ukraine є провайдером цього курсу. Також є інші курси, які формують певні м’які навички: орієнтовані на розв’язання конфліктів, на формування лідерства та колективну співпрацю тощо.
Велике завдання — розробити цілісний курс для різних вікових категорій. Перша ластівка вже є: модельна освітня програма СЕН для 1–6 класів. Вона потребує підготовки вчителів, проте це програма за вибором. Добре відомо, яка конкуренція між курсами за вибором, — а навчальний час не можна розтягувати нескінченно.
Є ще один спосіб запровадження — наскрізне. І тут питання до педагогічних університетів: чи до програми підготовки вчителів входить курс соціального-емоційного навчання та методики викладання. Якщо є, то це точкове. Тут має бути конкретний план дій, який мав би підтримуватися Міністерством освіти і науки. Для цього є підстави, бо це вимога професійного стандарту. З іншого боку — необхідна розробка методик, технологій і матеріалів, якими можуть користуватися вчителі. Якщо вчителям-предметникам не дати інструментарію, вони й далі намагатимуться навчати тільки предметним знанням. І в цьому ризик. На мою думку, МОН, впроваджуючи реформу в базовій освіті, мало б зробити акцент на соціально-емоційному навчанні та формуванні м’яких навичок. Бо це вагома додана цінність Нової української школи.
Наскільки вчителі за результатами дослідження розуміють, що це таке, і наскільки вони думають, що володіють цими навичками?
У досліджені брали участь учителі та керівники звичайних шкіл, закладів у прифронтових територіях, і контрольна вибірка 26-ти шкіл, які впроваджують програму СЕЕН. Результати опитування показали, що вчителі здебільшого знають про соціально-емоційне навчання — 60 % відповіли ствердно. Причому ті, хто практикували СЕН, позитивніше налаштовані та вважають, що воно обов’язково потрібно. Учителі звичайних шкіл, які ніколи не практикували СЕН, менше знають, проте навіть вони більшістю вважають, що його треба запроваджувати у школах.
Ще цікаво: коли вчителі оцінювали власні м’які навички, які були артикульовані в дослідженні, вони визнали, що їм не вистачає практик і знань. Педагогам буває важко справитися з гнівом та імпульсивними почуттями, великою проблемою є вміння розв'язування складні конфліктні ситуації.
Як СЕН може допомогти учнівству на прифронтових територіях?
Коли ми запитували про підвищення кваліфікації, зокрема щодо СЕН, то найнижчий показник доступу до нього — у Донецькій та Луганській областях, у прифронтових територіях. Разом із тим, найбільша потреба в м‘яких навичках, у подоланні наслідків стресу, постійної тривожності, є саме в цих регіонах. Соціально-емоційне навчання може дати техніки, які будуть допомагати зберегти психічне та емоційне здоров’я вчителів і учнів. Тож це критично важливо.
Як Ви вважаєте, які ключові проблеми освіти на прифронтових територіях?
Понад те, що тут постійна тривожна ситуація, є великі демографічні зміни. Ми зараз знаходимося в громаді, в якій до війни мешкало 25 тисяч людей, а зараз — 12 тисяч. Звісно, таке драматичне скорочення населення позначається на мережі освітніх закладів. Не вистачає кваліфікованих вчителів через міграцію.
Інколи при змінах законодавства забувають про особливості цих територій. Наприклад, тут є військово-цивільні адміністрації замість звичайних обласних держадміністрацій. У грудні прийняли нове законодавство щодо децентралізації, не передбачивши повноваження на цих територіях. Як результат — не були забезпечені вчасні виплати заробітної платив системі освіти. Влада завжди повинна тримати у фокусі особливості цих територій.
На Вашу думку, як можна стимулювати підвищення якості освіти, зокрема кваліфікації вчительства, на прифронтових територіях?
Насамперед необхідно дати вчительству більше можливостей доступу до підвищення кваліфікації. Мають бути на це субвенції, принцип «гроші за вчителем», можливості дистанційного навчання на інтернет-платформах. Щоб у школах панувала творча атмосфера, керівники навчальних закладів повинні згуртувати колектив не тільки навколо побутових проблем, а й навколо ідей реформи. А для цього у керівників теж має бути доступ до підвищення кваліфікації. Знову: в це потрібно інвестувати. Ті, хто підвищують кваліфікацію, повинні мотивуватися преміями, заохоченнями, бо хочуть знати більше, аніж ті, хто «почивають на лаврах». Адже це потім відбивається на досягненнях учнів.
Коли в громадах зменшується кількість учнів, як правило, школи закривають, дітям доводиться їздити в інший населений пункт на навчання. Як із цим бути?
Ми знаходимося між двома полюсами: з одного боку — доступність, а з іншого — якість навчання. Звісно, початкова школа має бути якнайближче до місця проживання дитини, її не можна далеко возити, бо це впливатиме на здоров’я. Тому законодавство дозволяє створювати маленькі класи для дітей, це може бути групове навчання навіть поза приміщенням школи.
Якщо старші діти — інакша ситуація. Усі дослідження демонструють: учні й учениці в малих школах мають нижчі навчальні досягнення. Учитель часто викладає декілька предметів (інколи ті, за якими не здобув фахової освіти), немає кабінетів з відповідним обладнанням. Тож треба довозити дітей до шкіл, де забезпечують якісну освіту. Що в цьому випадку може зробити влада? Побудувати хорошу дорогу, надати справний автобус, який курсуватиме до закладу. Опорна школа має бути добре обладнана, там повинні бути кваліфіковані вчителі, дітям мають забезпечити харчування та кращі умови.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
